Випадкове Марокко

З початку минулого року, буквально з січня, я серйозно готувалася до Великобританії: бронювала і оплачувала тур, збирала документи. Документів було багато, вимоги до них - жорсткі, але все одно відмова у візі, отриманій наприкінці липня, була несподіваною. За майже 20 років мандрів така неприємність трапилася зі мною вперше.

Було зіпсовано не тільки настрій, але і літо, яке вже закінчувалося... Згадуючи незлим тихим словом візовий відділ львівської фірми А... - ах, якої відомої фірми!, - я терміново вирішувала, як врятувати гроші і відпустку.

Взагалі-то, все в підсумку склалося чудово: Швейцарія мені сподобалася настільки, що про Англію я вже не тужила. Але! Враженому самолюбству однієї Швейцарії здалося мало. І тут підвернувся тур у Марокко за гарною ціною. Мало того, знайшлася і попутниця, налаштована так серйозно, що ідея з розряду «А ось непогано було б коли-небудь» перейшла в останню стадію реалізації проекту.

Ось так і сталося в моєму житті випадкове Марокко.

Думаю, що у Великобританії я все одно побуваю. Так би мовити, «честь мундира» мандрівника зобов'язує. А ось Марокко я могла б так і не подивитися, якби реалізувалися початкові плани. І це було б дійсно сумно, тому що враження про цю подорож багатогранні і незвичайні.

Пам'ятайте знамените: «Схід - справа тонка, Петруха» з розібраного на цитати «Білого сонця пустелі»? Саме так воно і є! І хоча королівство Марокко знаходиться в Північній Африці, араби, які прийшли зі Сходу і осіли тут, привнесли його колорит.

Він присутній не тільки в архітектурі, але й у відчуттях. Може бути, навіть на тонкому ментальному плані. Малозрозуміла гамма почуттів на рівні розуму і розчулена захопленість на рівні душі - ось мої враження від Марокко в сухому залишку. Кожен побачить цю країну по-своєму. І полюбить або відкине серцем, а не розумом. Мені там було затишно і комфортно, тому і країна сподобалася.

Хоча вона і дуже різна. У всьому. Оазиси і пустеля. Ліси в тумані, як у нас в Карпатах (і навіть з такими ж вирубками!), і чудові відливи величного Атлантичного океану.

Злидні і розкіш. Wi-Fi в готелях, 40% -а безграмотність населення і поголовно – пристойна розмовна французька.

Навіть погода за 7 днів змінювалася кардинально: від дурманячої спеки до холоду жовтневого Києва...

А ще я вдячна долі за гіда Аніса, без якого Марокко не відкрилося б мені таким.

Хоча спочатку Аніс мені страшенно не сподобався! З дивною ходою, що хитається, розгублений і схвильований до заїкання, він метався перед будівлею аеропорту в Касабланці, збираючи туристів з різних рейсів із різних країн. Але доброта, толерантність, бажання задовольнити всі, навіть зовсім нерозумні вимоги туристів, а головне - надзвичайна ерудиція, за тиждень просто закохали мене в гіда! І не мене одну: з ним сфотографувалася і перецілувалася на прощання вся група!

Почалося ж знайомство більш, ніж оригінально: гід поцікавився, чи немає у кого з собою... гречки! Він готовий був міняти її на безцінне аргонове масло, але дефіциту ні у кого не виявилося. А коли, забувши про все, я звернулася до нього українською мовою, була вражена відповіддю на чистісінькій українській мові! Виявляється, він 5 років навчався на фармацевта у Львові, «присівши» там не тільки на гречку, а й вареники, сало та інші новації нашої кухні. Аптечний бізнес вдома у нього не пішов, а ось перекваліфікація в гіда виявилася дуже вдалою.

Весь тиждень з ранку до вечора він розповідав нам про визначні пам'ятки, життя країни і свого життя, відповідаючи на всі без винятку питання всіх без винятку туристів. Назви, дати, події - він знав все і про все без єдиної шпаргалки! А ще ми завжди все встигали, ніколи нікуди не бігли, і кожен день були нагодовані смачним обідом.

Троє марокканців, що були з нами постійно усі 7 днів, починали ранок з привітань і посмішок. У них завжди було чому радіти і сміятися, і група, вікова і різна в усьому, в цій атмосфері щирої дружелюбності гуртувалася і добрішала на очах.

А ще ми співали! Водій з вокальною освітою виконував в мікрофон марокканські ліричні пісні, ми відповідали йому українськими, і 5 російських туристок, що затесалися в групу, вимушено долучалися до мароккансько-українського етносу ...

Чи зможу я донести ауру святих місць Марокко, де від краси і почуття причетності до неї наверталися сльози? І описати відчуття спокою, неквапливості, постійних релаксу і молитви? Подивимося, що вийде: далі буде :) 

Ольга Леон